Реквієм для Homo Sovieticus - L Express

З моменту розпаду СРСР і маргіналізації комуністичної партії червоний чоловік відчайдушно або готовий до битви за відновлення старого режиму.

«Кінцем червоної людини» білоруска Світлана Олексійович завершує свою «Хроніку простих людей з Великої Утопії». Капітальне свідчення, разом із чудовим твором письменника, про цю трагедію, яку назвали СРСР.

"Для нас, білих і червоних, все однаково. Ми повинні протриматися до весни. Посадити картоплю". Епопея про Homo Sovieticus, якому Світлана Олексійович (64) присвячує своє життя, закінчується між прагматизмом і нігілізмом. Епопея: так, комунізм є одним з них. Перш ніж перетворитися на море крові та низку таборів, він є носієм одного з цих «божевільних проектів» біля витоків міфічного генезису: «Щоб перетворити старого, старого Адама."Найдивовижніше, на думку білоруського письменника:" Це, мабуть, єдине, що спрацювало ", оскільки приблизно за сімдесят років" ми створили в лабораторії марксизму-ленінізму конкретний тип чоловіка ". Автор знає зразок набагато краще, оскільки вона також знаходить його, як і її батьки та друзі, вона зазначає у передмові з іронією" "співучасник". Але вона вже давно змінилася, і зараз ентомолог спостерігає за своїми сучасниками.

Homo sovieticus під мікроскопом

Homo Sovieticus? Він є громадянином СРСР, Російська, білоруська, українська, казахська. Він не обов'язково говорить на тій же мові, що і його сусід, але він поділяє з ним спільну мову, "особливі уявлення про добро і зло, про героїв і мучеників", "особливо лексикон з повторюваними дієсловами: стріляти, ліквідувати, відправити до поста ". Його улюбленим альковом є - але у нього немає вибору - кухня будівель 1960-х рр. У цій кімнаті площею від 9 до 12 квадратних метрів, по черзі їдальня, вітальня, кабінет і, звичайно, кухня, ми збираємось разом, ми п'ємо горілку, погано говоримо про лідерів - граємо на "кухонних дисидентів"-, ми розповідаємо останній жарт (" Комуніст - це той, хто читав Маркса, антикомуніст - це той, хто це зрозумів "), побоюючись бути прослуханим і засудженим сусідом (стіни тонкі).

Homo Sovieticus втрачає свою пишність після невдалого перевороту 19-21 серпня 1991 року проти президента Горбачова. Наставник перебудови повинен, звичайно, залишити владу, але за кілька місяців червоний накопичує поразки: поховання Комуністичної партії, розпад СРСР, створення трьох держав - Вірменії, Грузія, Азербайджан- на завалах імперії. З тих пір він був невтішним, зневіреним або готовим боротися за відновлення старого режиму.

Світлана Олексійович шукав двадцять років на цих незводимих. У період з 1991 по 2012 рік вона простягала свій мікрофон сиротам «радянської цивілізації»: лікарям, пенсіонерам, членам партії, ветеранам, топографам, студентам. Усі хором вони оплакують імперію, яку розпродав "зрадник" Горбачов. Вони зригують капіталізм, що "впало на них", вторгнення банків, джинсів та жіночої білизни. "Зараз нам соромно бути бідними, а не займатися спортом", - шкодує випускник філософії, який вибрав інженером-опалювачем, щоб скористатися певним робочим часом (двадцять чотири години поспіль, потім два вихідні дні), щоб ви могли читати без зупинок. "Ми стали електоратом", - зітхає пенсіонер. Що найбільше їх охоплює: зникнення «радянської ковбаси", честь більшовицької колбасної справи.

"Як ви можете ностальгувати за" канібалістичною дієтою "?"

Світлана Олексійович має хист до визнання чоловіків. Щоб вивести їх із петель. Для звільнення поетичного захоплення одних, уяви інших: ностальгія за гаслами минулого часу («Заводи робітникам!», «Земля селянам!») Пропонує нові, більш домовлені: «Річки бобри! "," Ведмежі барлоги! " Розкопати страшні історії Великої Вітчизняної війни, гідний Капутта Малапарти: партизан ховається в череві мертвого коня, щоб врятуватися від німецьких солдатів; він виходить через два дні, увесь "у крові, кишках, лайні". Розповісти теж чудові любовні історії, протиотруту від божевілля світу. Чим довше триває розмова, тим більше співрозмовниця повертається до витоків. Люди похилого віку знову занурюються у сталінський терор, арешти та депортації. Потрібна була лише дрібниця. Хороший хлопець каже в магазині: "Ми двадцять років харчуємось радянською дієтою, і досі не можемо придбати належних штанів!" Напрямок ГУЛАГ. Як ми можемо ностальгувати за «канібалістичною» дієтою? Питання переслідує цю книгу.

Світлана Олексійович досконало володіє цією технікою, такою особливою, виробленою після закінчення школи журналістики. Вона бере інтерв’ю, інтерв’ю, інтерв’ю, роками, про подробиці повсякденного життя, спогади дитинства, сім’ю, танці. Потім вона транскрибує, вирізає - чи ні, залежно від сили та чутливості предмета - і збирає тексти. Там відбувається диво: ні тяжкості, ні надмірності у цьому протиставленні, але музика, подих. Свідок стає персонажем, історія стає літературою.

Кінець червоної людини або час розчарування, Світлана Олексійович. Trad. з російської Софі Бенеч. Actes Sud, 542 с., 24,80 євро.

Кінець Червоної людини, чудово перекладена Софі Бенеч, закриває цикл, що розпочався майже тридцять років тому з "Ла Герр не має жіночого обличчя" (1985), де бійці Червоної Армії мовляв, тисяча ліг від офіційного героїзму: великий успіх у книгарні (2 мільйони примірників), незважаючи на тиск, погрози та випробування твердих партій та армії. Світлана Олексійович, сторожа столиці, продовжує "російські нещастя": Цинкові труни (війна в Афганістані), Благання (Чорнобиль), Зачарований смертю (розпад СРСР і його свита самогубств). Під своїм непримиренним і ніжним поглядом Хомо Советікус, задихаючись, не перестане балансувати між трагіком і совоком, бідним хлопцем.