Театр крізь сльози
Георгія БАНУ
Листи, романи, шоу вісімнадцятого століття підсилюють узгодженість статей - принаймні серед молоді -, рівність перед емоціями: чоловіки та жінки плачуть без різниці. Епістолярна література це підтверджує, Грез, Дідро чи Бенджамін Констант перебувають в одному таборі; не соромно проливати сльози, оплакувати свої нещастя, пов’язувати свого хлопця та дівчину в одному відчаї, загальному джерелі сліз. Поступово дисоціація закралася, і все більше і більше сліз залишатиметься у жінок, тоді як чоловічі очі пересихатимуть і відмовлять їм. Сльози призвели б до знецінення їхнього чоловічого авторитету, підтвердженого незмінністю до того часу незмінною. У прагненні влади, непокірній проявам чутливості, слізні залози чоловіка втягуються і більше не функціонують. Тож різниця між статями додається до різниці між класами, і обидва вони підкреслюються, коли ми переходимо в дев’ятнадцяте століття.
Коли мучить мелодрама, коли романтичний акцент розпадається, і Бульвар робить історії ніш своєю сферою, людина залишається наодинці з собою, віч-на-віч з реальністю: драма перемагає з нуля і закінчується слідуванням духу часу, духу домінування конфронтації зі світом конкретні, соціальні та політичні. Далеко від емоцій, таких як хоробрість, як відданість, як перелюб, театр входить у те, що ми могли б назвати, а не, банально, він був натуралістичним - із ним було пов’язано занадто багато негативних забобонів - але він був феноменологічним. Соціальна чи людська справа стає його улюбленою територією - від Ібсена до Гауптмана. Старі зразки письма закінчуються, з’являються нові! Між ними немає місця сльозам. Світ потрібно повалити, а не плакати.
Чехов знаходиться на роздоріжжі між кінцем ХІХ і початком ХХ ст. Автор переходу, який не відкидає спадщину і працює, щоб спілкуватися з новим, з тим, чого чекає світ. Театру Чехова вдається їх асоціювати. Окрім багатьох інших доказів, про це свідчить конкретний приклад. Відповідно до нових колективних практик, він не задовольняється виключенням сліз, але він також не прагне підтримувати їхню давню міфологію. І для того, щоб пов’язати їх, він розвиватиме цю вправу діалогу між протилежностями, яка є l’entre-deux!
Він єдиний? Я знаходжу це антре-де, але без жодних вимог у титрах, у Маріво чи в Муссе! Скільки їх текстів не викликають почуття «солодко-гіркого», тієї ж незахищеності, того самого переходу, цього ковзання від суб’єктивності до світу, ідеально пов’язаного, не жертвуючи жодним. Що характерно для розчарування, пробуваного, але явно не проявленого. "Сльоза має свою ціну, вона - сестра посмішки", - говорить Муссе, культивуючи двозначність між ними.
Коли Чехов вказує «крізь сльози», він пропонує нам підтримувати суб'єктивні стосунки зі світом і перевіряти, що він здобуває шляхом його спотворення. І це нагадує нам про ту поетичну деформацію, яка є анаморфозою і про яку кажуть не результатом вишуканого пластичного процесу, а наслідком погляду «крізь сльози». Світ, який зробив невпевненим завіса сліз. Він може роздягнутися в самотності кожного, вдома, подалі від очей інших, - ось що зізнався після шоу з трьома сестрами колега, який чекав сховатися вдома, щоб ... поплакати.
Проміжки гри
У «Пристрастях св. Матвія» Баха ми часто чуємо приспів «моє серце залите сльозами» - вказівку на стан благодаті через поетичну фігуру. Треба уявляти серце, як новонароджене, загублене в калюжі сліз, плід надзвичайного смутку. Але «серце, яке залите сльозами», не втілюється в життя, воно залишається сильним припущенням про стан, який знаходить плачучий персонаж. Це останній стан, якому передує «погляд крізь сльози», який зберігає можливість, правда, мінімальну для матеріалізації, відчуття. Зв'язки зі світом того, у кого "серце сльозами залито", припиняються, він замкнутий у собі, а той, хто "дивиться крізь сльози", лише прощається зі світом, якому сприймає хмарний пейзаж., неточний, як китайський живопис. Він на порозі світу, і для нас у кімнаті його очі свідчать про цей розлад. Ми не можемо здогадатися, побачимо.
Ізабель Хуппер у шоу "Міра за міру", яке поставив Пітер Брук, виявила мені силу погляду "крізь сльози". Благаючи Анджело, тимчасового господаря, пощадити брата, вона не плакала, але водночас полонила своїми очима, змоченими мовчазними сльозами. Емоційна риторика, заснована на стриманості. І не на достатку сліз, що, зізнаюся, дратувало мене у грі близького друга. Ні, для Ізабель Юппер стриманість породила економію сліз, але не виключаючи можливості можливого спалаху. Вона виявила себе, щоб повторити вираз, дорогий Жан-Люку Лагарсу, «на межі сліз», оскільки я був вдома і чекав, коли прийде дощ (Éditions Les Solitaires intempestifs, Besançon, 1997, с. 8, 17 та 32) - сльози, які вони ризикували переповнитися буйством вод, коли відкрився замок. Однак вони задовольнялись просоченням кристала очей, який захоплював світло прожекторів, як два потаємні дзеркала.
Перед фотографією Рут Вальц, від якої я не відокремлююсь, я часто дивлюсь на Джутту Лампе, яка в Амфітріоні, обдурена примхами богів, відступає в себе і дозволяє своїм очам затуманитися від сліз, очей, що ведуть до деякі зображення Богородиці або, особливо, Молодої дівчини з вермеєрською перлиною. У сльозах, які прийдуть і все ж стримані, очі блищать в ім’я стриманої, присутньої та безпосередньої емоції.
Завіса сліз
Навпаки, вистава «крізь сльози» не викликає такої ж невпевненості, вона, завдяки своєму самому резерву, гарантує істину: актриса контролює свої емоції, забороняючи собі стати їх в’язнем. Контроль над сльозами, які зупиняються на краю вій, заливає очі, але не витікає з їх порожнини. Затримані сльози - це, за словами поета Валері Ларбо, ті, "що опускаються в серце".
Погляд «крізь сльози» веде до духовної пози. Відмова та зізнання. Таким чином, ми не оплакуємо спустошення поразки, що викликає трагічні вигуки та стогін, але ми не повністю приховуємо озноб душі, згідно з кодексами сучасного спілкування, поставленими під знаком цензури, типовим для «заморожених вод егоїстичного розрахунку», як сказав поет. Цей погляд є симптомом меланхолії, цього нездійсненого прагнення, цієї мрії, яку ми носимо в собі, не відмовляючись і не усвідомлюючи цього. Персонаж або актриса посилає "крізь сльози" в інший світ, який вона несе в собі, і я не замислююсь про те, щоб жертвувати нею назавжди. Це останній момент, останній опір перед капітуляцією, якого ми, люди в залі, боїмося і який відчуваємо. «Меланхолік не витримує жалоби за проектом, який він собі поставив, і зосереджує всю свою енергію на спогадах, здатних зробити його живим» (Марі-Клод Ламботт, Esthétique de la mélancolie, Aubier, Париж, 1999, с. 89).
І як можна не зробити висновок із фрази Грюбера, яку я вибрав як заголовок книги, яку я йому присвятив: "... театр повинен пройти крізь сльози" ("faut il faut que le théâtre pass à travers les larmes “, Éditions du Regard, Париж, 1993, с. 8). Не виробляти сліз, а переступити поріг сліз, перенести нас у пригоду, в якій ми не забудемо страждань, а, навпаки, поділимось ними з іншими, завдяки «мовчазному діалогу сліз». А потім, зі сцени, як із залу, ми будемо дивитись на світ «крізь сльози» і насолоджуватися невизначеністю, яку вони породжують.
P.S. Друг, Андрій Сербан, розповідає мені, що в англомовному світі існує загальна альтернатива: "хто повинен плакати, актор чи глядач?". Коли погляд з’являється «крізь сльози», я б сказав, що ні те, ні інше, але що по обидва боки пандусу всі готові це зробити. Вони на краю сліз! Роса, яка блищить, не заливаючи очей.
Французький переклад
Мірела Патурі