Паскаль Мерсьє «Вага слів» - дивіться
Література сьогодні - новий роман Паскаля Мерсьє: Нескінченні петлі мовного наркомана
На даний момент їм нелегко, старшим білим чоловікам. Як останній представник патріархального суспільного ладу, вони повинні повернути голову за все, що зробили їх предки. Піклується про них автор бестселерів Паскаль Мерсьє, який народився в Берні в 1944 році і сам літній білий чоловік.
У своєму романі-бестселері «Нічний поїзд до Лісабона» (2004) він відправив одухотвореного вчителя середньої школи слідом поета до Португалії, де нарешті відкрився для життя. Британський актор Джеремі Айронс зобразив це пробудження в кінофільмі багатьма шарами. Тепер, у новому магнумовому опусі, Мерсьє знайомить читачів із подібним героєм.
Саймон Лейланд з Лондона, перекладач літературних текстів у Трієсті, вдівець успішного видавця та батько двох дорослих дітей, раптом більше не може говорити. «Серед іншого, книга стосується можливої втрати мови», - підсумовує автор майже 600 сторінок на запит. Там було багато про що прочитати, «у тому числі про неврологічний фон». Отже, ви дізнаєтесь: це був просто «супутник мігрені» - Лейленд може знову нормально спілкуватися через короткий час. Але медичний діагноз підтверджує, що у нього пухлина мозку, яка незабаром призведе до смерті приведе.
Перша третина роману повністю для героя під час читання. Наскільки глибоко думає цей чоловік, як сумлінно зважує слова один проти одного при перекладі, наскільки шанобливо визнавав перевагу своєї дружини і як ніжно її любив. Після її смерті він писав їй красномовні листи, розповідав, що сталося, і набув для цього ясності для себе. Цим він повторив те, що вже було описано раніше на рівні сюжету.
Ці часті повторення стають неприємними в ході роману - починають пропускати літери. Інакше герой, здається, все частіше втрачає себе в нескінченній петлі у другій третині. Знову і знову він розповідає про свою дитячу мрію вивчити всі мови, на яких говорять у Середземному морі. Тепер він може розмовляти навіть мальтійською. І всі його стосунки засновані на спільній радості мов.
Наприклад, у в'язниці, де він перекладає для в'язня-албанця, Лейланд зустрічає Андрія, який вбив коханого своєї дівчини і виживає лише в його темній камері, переклавши баскський роман російською.
Пат, ірландський офіціант в улюбленій тратторії Лейленда, також виявляється поетом; - цитує Данте, коли він прибирає кімнату. "Чорний місяць", - шепчуться між собою два чоловіки в листопаді; «Сірі дні», коли справи йдуть не так добре. І для того, щоб Пат зрозумів, не потрібно багато слів: його друг не хоче чекати, поки пухлина переможе його, а хоче покласти край самому життю. У сусідній Любляні він отримує Лейланд необхідну отруту. Такі чоловічі дружні стосунки, які на кожній сторінці виглядають чарівнішими.
Як і його герой одного разу з коледжу в Оксфорді, Паскаль Мерсьє втік із середньої школи в Берні до Лондона: "Станція Вікторія: Це був вхід у світ", згадує автор. Коли його запитують про його дослідження про Трієст, він пояснює: "Я провів там день у в'язниці, щоб якомога реалістичніше зобразити одного зі своїх персонажів" - Андрій.
Ганьба, що автор не передав своєму героєві знання про те, що дослідження на місцях є важливими для достовірності тексту. Саймон Лейленд, прижиттєвий перекладач закордонних історій, спробував себе людиною письма.
Після того, як Лейленд майже закінчив життя через діагноз, він дізнається, що це було неправильно, і їде до Лондона (де він щойно зручно успадкував будинок), щоб знайти шлях до життя. Пишіть, знайдіть свій власний голос. Нарешті він наважується.
Але замість того, щоб розвивати бачення та вигадки, йому вдається лише терапевтичний погляд на пупок. Він вигадує старшого білого чоловіка, подібного собі, і дозволяє йому переїхати в будинок на півдні Франції, щоб дізнатися, чого він хоче від життя. Завдяки цьому Лейленд переходить на інший рівень у романі Мерсьє. Містраль дме навколо будинку на півдні Франції. І замість того, щоб самому їхати туди і насправді дути, Лейленд просто копається далі в своїй голові, обтяженій мігренню, слова, слова, слова. *
* Цей текст Тіни Ульманн, Keystone-SDA, був реалізований за допомогою Фонду Готліба та Ганса Фогта.